Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Прищебетував злегенька,

Його ж голос добирався

Просто в душу, до серденька.

Аж з світлиці двері скрипли,

Пита мати пів-грізненько:

«Доню, хто се там з тобою?»

«То, мамунцю, – соловейко!»

Уляна К равченко

(1860–1947)

Справжнє ім'я – Юлія Шнайдер. Народилася в м. Миколаїв на Львівщині у родині повітового комісара, німця за походженням. В цьому місті минуло її дитинство.

її батько Юліан Шнайдер був комісаром Жидачівського повіту мав монархічні переконання, у вільний від роботи час писав вірші на політичні теми, які публікував у «Галицькій зорі». Помер, коли його доньці минуло десять років. Його брат Антін Шнайдер був одним з найвизначніших галицьких краєзнавців.

Мати Уляни – Юлія Лопушанська – була дочкою греко-католицького священика. Початкову освіту майбутня письменниця здобула вдома, у подальшому навчалася у Львівській вчительській семінарії (1877–1881). Опісля вчителювала у Бібці, Львові, Рудниках та в селах на Дрогобиччині.

Уляна Кравченко видала шість збірок поезій, писала також прозу.

* * *

Нераз в ніч темну, на небосклоні,

із хмар нежданно блиск виринає,

той блискавиці хвилевий світ;

нераз так нагло у моїм лоні,

з мли, що прожиті дні покриває,

проблисне спогад із ранніх літ.

Чи вітру подих, чи спів у гаю,

чи шелест листя, чи луг зелений,

чи запах квіту вишень в саді,

цей спогад будить, ах, я не знаю,

цей спогад будить, опромінений

всім чаром-грою світла у тьмі.

І миттю дійсність ціла щезає,

а те, що здавна похоронене,

передо мною встає, щоб жить:

довір'я повні знов очі сяють,

лице бліде знов опромінене,

знайомий голос, як перш дзвенить…

Спокій, здобутий у довгім бою,

здобутий тяжко, миттю щезає,

і бідне серце так сильно б'є. —

Все ж та хвилина з її красою, цей блиск,

що наче на хмарах сяє,

хіба не варта більш, як життя?

* * *

Лиши мене

Спочити дай…

Від ранніх літ

кудись уверх мене ведеш,

в казочний край,

у край палат і кришталевих криш…

Таємний цвіт,

що вихиляється з етруських ваз,

чарує… запахом п'янить,

розпалює в душі огні екстаз…

Цей цвіт миліший слави…

Міраж погас…

І знов – на мить – в півсні – сіяє

звабливий чар оаз:

смарагди трав,

перлини, жемчуги каскад,

озер сапфіри

і білі пави,

гай, повен антильоп,

і надрами насичені зефіри…

Малюнок зблід…

І знов зовеш мене у інший світ,

де царить лиш любов,

у світ без зависти і злоб,

у світ без зрад…

Гей, туго ти моя безжалісна,

покинь мене, остав!..

Та ні! Ти заєдно мене зовеш

кудись у світ безмеж,

показуєш величне щось…

таємне щось… святе,

аж вся – напоєна твоїм огнем – кажу: веди!

У шумі бур… у блесках громових огнів ідем…

Ідем у світ – де в боротьбі,

із пекла мук,

знімаються нові ідеї…

змагань трофеї…

Ідемо далі, —

де велети-гіганти духа, рук

різблять в гранітах правд скрижалі майбутніх днів.

Веди мене! Веди!

З веселки сліз народжена,

безсмертна туго Achamoth,[35]

до тих висот,

куди сягаєш тільки ти,

до тих висот,

де б'ють праджерела святі.

Веди мене! Веди!

В ДОЖИДАННІ

Прийди!

Як Отаман!

Веди —

в кривавий тан!..

Прийди – у шумі крил,

поклич їх – із могил…

Поклич мерців – із домовин —

збуди – і воскреси – на чин!

Нехай розкриється курган —

нехай загомонить майдан,

і стануть Лицарі у лави,

і в бій їх поведеш – до слави…

Вже час! Вже час!

У лоні мас

ще іскри тліють…

Нім вороги згасити вспіють, прийди – Великий – Ти —

а іскри ті спалахкотять

у поломінь, у жар, —

і оживе холодне стадо мар

з лицем блідим…

І стане в бій – як збройна рать…

У блиску лун – як Володар —

як Дух Землі цієї, – як геній Отаман —

що оживить і розвогнить холодну кров…

І поведи крізь кров і дим…

Зломи міць ворогів і прожени

у безвісти… недеї…

Жаринка тліє ще у спузі…

Прийди, ожиданий у тузі,

і кинь той зов,

що оживить мерців із трун…

з курганів, з домовин,

що оживить і розвогнить холодну кров…

Прийди

І Духа силою веди – як Отаман – на чин!

І прийде Він,

і вдарить згук дзвінкий об небосклін…

Упадуть мури тюрм,

і голос сурм

відкине віко трун…

І встануть ті, що спочивали вік,

гранітні, горді стануть лави,

огнистий Авангард…

І прийде Він,

Співатиме про нього Бард…

Вінок із блискавок сповиє скрань…

А міць його – любов!

А міць його, що воскресає…

А міць його, що трупам каже: Встань!

Стигмований Він